В судову палату з цивільних справ
апеляційного суду Черкаської області
18000, м. Черкаси, вул. Гоголя, 316,
тел.: (0472) 37-23-83
Через Соснівський райсуд м. Черкаси
18000, м. Черкаси, вул. Гоголя, 316,
тел.: (0472) 45-62-15
СКАРЖНИК: Особа 1
адреса
ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ
УЧАСТЬ У СПРАВІ: Особа 2
адреса
Приватний нотаріус Черкаського міського
нотаріального округу
Особа 3
адреса
АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на рішення Соснівського райсуду м. Черкаси за справою № ___ від ____ року,
про визнання правочину недійсним
___ року Соснівським райсудом м. Черкаси було ухвалено рішення за результатами розгляду цивільної справи за позовом Особи 2 до Особи 1, третя особа: нотаріус Особа 3 про визнання договору недійсним. Позов Особи 2 був задоволений, визнано недійсним договір дарування від ___, згідно якого Особа 2 подарувала Особі 1 квартиру № _ по _____ в м. Черкаси.
З рішенням Соснівського райсуду м. Черкаси я не погоджуюся, вважаю його незаконним та необгрунтованим. Вищезазначене рішення повинно бути скасоване в зв’язку з тим, що при його ухваленні суд неправильно встановив обставини, що мають значення для справи та зробив висновки, які не відповідають фактичним обставинам, рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Подана позивачем позовна заява, як і будь-який позов, обов’язково повинна мати свій предмет та підставу.
Предмет позову – це частина позову, яка складає матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. В даному випадку це є вимога про визнання договору дарування від ___ року, згідно якого я являюсь власником квартири № _ по вул. _____, недійсним.
Підстава позову – це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що стверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).
Аналізуючи подану позовну заяву виявляється наступне. Позивач просить визнати договір недійсним на підставі ст. 229 ЦК України, а саме в зв’язку з помилковістю укладення договору дарування, який не відповідав його дійсному волевиявленню. Тобто, нібито домовленість була на укладення договору довічного утримання, а в результаті був підписаний договір дарування. Як зазначає позивач, укладений правочин вчинений під впливом помилки, при цьому я, скориставшись довірливістю, поганим самопочуттям, через розлад здоров’я, та поганим розумінням української мови, обманним шляхом ввела в оману щодо змісту правочину та його наслідків. Вищезазначені факти є обставинами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) та являються предметом доказування під час судового розгляду, як це передбачено ч. 1 ст. 179 ЦПК України. Що стосується доказів, що стверджують викладені обставини (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК), то в позовній заяві будь-які посилання на них відсутні.
Таким чином, суд прийняв до розгляду позовну заяву, яка була подана без додержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України, а саме в позові не було зазначено доказів, що підтверджують кожну обставину. Даними діями порушується ч. 1 ст. 121 ЦПК України.
Як визначено статтею 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно п. 19 Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Тобто, предметом доказування даного позову є фактичні дані, які прямо вказують на помилку при підписанні даного договору.
Натомість представник позивача на попередньому судовому засіданні починає заявляти клопотання та наводити доводи, які не стосуються предмета спору. Так, було заявлено клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи. На розгляд якої поставлені питання щодо адекватності позивача під час посвідчення договору дарування. Крім того в процесі розгляду були надані письмові пояснення наступних свідків ПІБ, ПІБ, ПІБ, ПІБ, що засвідчували зовсім не обставини помилковості волевиявлення позивача при підписанні договору, а те що вона нібито мешкала в поганих умовах, була хвора, сварлива, дратівлива та інші обставини, які зовсім не стосуються предмета доказування. Крім того дані свідки особисто допитані не були та являються зацікавленими особами, так як є або близькими знайомими та родичами представника позивача ПІБ, або мали з позивачем кофліктні відносини. Закінчився цей процес тим, що __ року КУ Одеська обласна клінічна психіатрична лікарня № 1 надала до суду свій акт № __, яким встановила факт неможливості сприймати значення своїх дій та керувати ними в час підписання договору. Цей акт і став основою для задоволення позову.
Суд в своєму рішенні незаконно застосував наступні норми матеріального права порушення яких тягне за собою визнання правочину недійсним, а саме частину 3 ст. 203, частину 1 ст. 215, ст. 225 ЦК України. Вважаю, що даними діями суд вийшов за межі розгляду даного позову, які встановлені ст. 11 ЦПК України.
Так, пункт 3 постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» зазначає, що відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Як мною зазначалося вище позивач в своєму позові згадує лише про обставини, що свідчать про необхідність застосування лише ст. 229 ЦК. Це підтверджується також і в описовій частині рішення, де зазначається: «Позивач свої вимоги мотивувала тим, що даний договір вона уклала внаслідок помилки, оскільки не розуміла змісту умов договору через свій вік, фізичний та психічний стан та вважаючи, що укладається договір довічного утримання». Тобто, розгляд даної справи обмежений вказаними в рішенні обставинами, які обгрунтовують зазначену підставу позову (помилку при підписанні договору). В жодному разі суд не може встановлювати наявність або відсутність фактів, якими не обгрунтовував свої вимоги позивач. До таких обставин, які в позові не піднімаються та не є піставою позову, але які встановлюються судом і належить усвідомлення позивачем значення своїх дій в момент укладення договору (частина 3 ст. 203, частина 1 ст. 215, ст. 225 ЦК).
Отже суд порушив вимоги законодавства та застосував норми матеріального права (частина 3 ст. 203, частина 1 ст. 215, ст. 225 ЦК), які в даному випадку, в зв’язку з заявленням іншої підстави позову (помилка при підписанні договору), не можуть бути застосовані. Даними діями суд вийшов за межі розгляду даної справи.
Неправильність установлення судом обставин, які мають значення для справи.
В межах розгляду даної справи суд повинен у відповідності з вимогами ст. 212, 213 ЦПК з’ясувати, враховуючи підстави позову, ті обставини на які сторони посилались та які підтверджені доказами, що досліджувались в судовому засіданні.
До таких обставин належить, зокрема:
1 – ті, якими позивач доводить, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення (п. 19 Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»);
2 – ті, якими відповідач доводить незаконність вимог позивача, їх необгрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі ( ст. 128 ЦПК).
Відповідно до ст. 215 ЦПК та пункту 11 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Що стосується обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги. Як мною вже зазначалося, а ні в позовній заяві, а ні в процесі розгляду справи представниками позивача не було надано жодного доказу, який би засвідчив, що така помилка дійсно мала місце.
Суд в мотивувальній частині свого рішення вважає встановленим, що у позивачки були підстави сприймати укладений договір за договір довічного утримання та розраховувати на матеріальне забезпечення з боку відповідачки. Мотивується судом цей висновок наступним чином, а саме позивач є особою похилого віку, юридично не освідчена, росіянка за національністю, погано розуміє українську мову, довіряючи своїй донці помилково підписала договір дарування, вважаючи що підписує договір довічного утримання. Про дослідження та оцінку певних доказів з цього приводу в рішенні суду не зазначається. Звідки суд взяв, що позивач помилково підписала договір дарування, вважаючи що підписує договір довічного утримання, невідомо. Самого лише факту перебування в похилому віці, будучи хворою та маючи потребу в догляді не достатньо для того щоб стверджувати про бажання позивача укласти саме договір довічного утримання.
Окрім пояснень позивача викладених в позовній заяві дані факти жодним чином не обгрунтовується. Суд не мотивуючи відхиляє мої докази, якими я обгрунтовую свої заперечення з цього приводу. По-суті, суд робить висновок про помилковість укладення договору дарування на припущеннях того, що позивач потребував догляду, а тому мав на меті укласти інший договір — довічного утримання. Жодними доказами дані припущення не підкріплюються. Для встановлення у судовому засіданні подібних обставин, самих лише пояснень сторін та їх представників не достатньо.
Що стосується обставин, якими відповідач обгрунтовує свої заперечення. ___ року в порядку ст. 128 ЦПК України я подала свої заперечення на позовну заяву. Заперечувала я проти того, що позивач помилявся при підписанні договору дарування та проти поновлення судом строку давності. Обгрунтовувала свої заперечення наступним.
- Дії позивача повністю відповідали його волевиявленню, оскільки Особа 2 весь час до самого підписання договору дарування прагнула передати все своє майно на користь моєї сім’ї. Дані обставини я підтвердила в процесі розгляду наступними доказами, а саме:
— складеним Особою 2 заповітом 14.01.2004 року, згідно якого та заповіла все своє майно мені;
— написання Особою 2 листа від 23.02.2007 року, за пів року до укладення договору дарування. Відповідно до змісту листа позивач просить представника позивача припинити спроби захопити належне їй майно, оскільки, вона вже остаточно вирішила розпорядитись належним їй правом власності на квартиру на користь моєї сім’ї, зокрема на користь мого сина та мою користь;
— покази допитаних в судовому засіданні свідків ПІБ, ПІБ, ПІБ, ПІБ, які за моїм клопотанням пояснили, що бачили як я постійно піклуюся про позивача тому не дивно, що квартиру вона переписала саме мені, дане відповідало волевиявленню Особи 2 Не довіряти показам цих свідків не можна, оскільки вони є особами незацікавленими в результаті розгляду справи та особисто під кримінальну відповідальність давали свої свідчення;
— постановою про відмову в порушенні кримінальної справи від ___ року. Де зазначається, що під час перевірки було встановлено, що згідно заповіту від ___ року гр. Особа 2 на випадок смерті добровільно розпорядила все своє майно своїй меншій донці гр. Особі 1, а також ___ року гр. Особа 2 добровільно згідно договору дарування подарувала власну квартиру №__ по вул. ____ в м. Черкаси гр. Особі 1. Проведеною перевіркою факти викладені в заяві гр. Представника позивача не знайшли об’єктивного підтвердження. Дана постанова є чинною, не оскаржувалась та містить перевірені дані, що мають значення для справи.
- Відсутність помилки під час підписання позивачем договору дарування. Дані обставини я підтверджувала наступним:
— в поданій позовні заяві позивач зазначає про взаємовиключні речі. Так, Особа 2 твердить, що є старенькою, юридично безграмотною, не володіє українською мовою і не розуміє її. В той же час зазначає про істотні умови договорів дарування та довічного утримання, чітко в них розбирається, але при цьому вказує, що якби знала, що договір дарування має істотну різницю із договором довічного утримання, то не уклала б такої угоди.
З вищезазначеного можно зробити наступні висновки. Якщо людина юридично безграмотна, вона не може помилятися щодо істотних умов договру по тій причині, що вона їх просто не розуміє та не знає. Єдине, що вона може знати про майно це те, що його можно продати або подарувати. Позивач стара людина, а тому наврядчи могла знати, що є відмінності в згаданих договорах та знати, що такий вид договору як довічного утримання взагалі існує. А враховуючи також те, що Особа 2 не володіє українською мовою можна зробити висновок, що підписаний нею позов вона не розіміє та навіть його не читала. На жодному судовому засіданні особисто позивач не був присутнім, хоча я вимагала його явку, а тому підтвердити той факт, що вона розуміла відмінності в договорах на час підписання договору дарування та в зв’язку з цим могла помилитися, представники Особи 2 не мали можливості.
Крім того, позивач сам вказує, що якби він знав, що договір дарування має істотну різницю із договором довічного утримання, то не укладав би такої угоди. Дане свідчить про незнання Особи 2 закону, а відповідно до п. 19 Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
— необхідно звернути увагу також на те, що договір дарування посвідчувався нотаріально, нотаріусом нотаріальної контори Особою 3, який відповідно до закону зобов’язаний був роз’яснити Особі 2 зміст правочину, який нею вчиняється та його правові наслідки. Нотаріус зобов’язаний встановити дійсні наміри кожного з учасників правочину шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. В своєму листі від __ року нотаріус Особа 3 підтвердила, що нею завжди при вчиненні нотаріальних дій ретельно перевіряється правоздатність та дієздатність кожної сторони, вивчаються всі документи, на підставі яких вчиняється нотаріальна дія. Так як позивачем будь-яких доказів того, що нотаріус не встановив дійсні наміри сторін до суду надано не було, то необхідно вважати, що Особа 2 розуміла умови укладеного нею правочину та його правові наслідки.
- Відсутність поважних причин пропуску строку позовної давності. У відовідності до ст. 267 ЦК, мною було подано заяву про застосування позовної давності. В обгрунтування цієї заяви я вказувала, що твердження позивача про пропуск позовної давності з поважних причин, а саме отримання Особою 2 інформації про порушення її права з моменту отримання копії договору дарування від 17.08.2007 року, не відповідають дійсності.
Насправді строк давності повинен відраховуватись з 18.08.2007 та закінчується він 18.08.2010. Позовна заява була подана 30.11.2010, тобто через три місяці після спливу строку давності.
Суд повинен був відмовити позивачу на підставі спливу строку давності, про застосування якої мною заявлялось. По-перше, позивач не вказує конкретну дату отримання копії договору дарування, а тому не представляється можливим оцінити достовірність тверджень Особи 2. Відомості про те, що з 2010 року довгий час вона лікувалась та проживала в м. Одеса, і тому не мала фізичної змоги прибути до Черкас та захистити свої права є неправдивими. В м. Одеса позивач знаходиться з 10.09.2010 року, про що свідчить довідка та квитки з «Укрзалізниці», а також талони на пільговий проїзд, які видаються учасникам ВВВ. Отже, вже станом на 10.09.2010 року строк позовної давності позивач пропустив, а доводи викладені в клопотанні не заслуговують на увагу.
Окрім того, як мною вже зазначалось вище договір дарування посвідчував нотаріус Особа 3, який ретельно роз’яснював зміст угоди та її наслідки, а так як доказів, що ставлять під сумнів дії нотаріуса позивачем надано не було, то справедливо вважати початком перебігу строку давності дату 18.08.2007 року (коли підписувався договір).
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 215 ЦПК та п. 11 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі»). Дані вимоги закону судом першої інстанції було грубо порушено. В рішенні жодним чином не мотивуються, з посиланням на конкретні докази, наявність фактів, якими позивач обгрунтував свої вимоги та відсутностість фактів, якими я обгрунтовую свої заперечення. Суд не наводить жодної причини на підставі чого він не враховує жодного доказу поданого мною, не досліджу та не оцінює подані мною докумети, покази свідків, письмові пояснення нотаріуса та інше. Відсутнє в рішенні також посилання на поважність причин пропуску строку давності. Чим керується суддя невідомо, проте можна впевнено стверджувати, що точно не вимогами закону.
Суд необгрунтовано та незаконно встановлює наступні обставини, які мають значення для справи та безпосередньо стосуються підстав позову, а саме: на підставі того факту, що Особа 2 потребувала догляду та інших крім мене родичів в Черкасах у неї не було, суд вважає, що позивач помилково уклала договір дарування, який вважала договором довічного утримання. Незаконність та необгрунтованість такого висновку полягає в тому, що я допомагала Особі 2 ще за довго до укладення договору дарування, оскільки та вже на протязі 10 років проживала в Черкасах та допомогала б їй і без укладення будь-яких договорів, так як вона є моя мати, а тим паче, що нею вже давно був складений заповіт на користь моєї сім’ї. Тобто, порушень прав позивача з мого боку не відбувалось, дані обставини суд взагалі не врахував.
Вирішення справи судом на підставі норм матеріального права, про порушення яких сторона не заявляла і якими позивач не обгрунтовував свої вимоги. Неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин.
Як зазначено в пункті 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суд застосовує норми матеріального права залежно від предмета і підстав позову та на підставі цих норм вирішує справу. На підставі встановлених обставин справи суд визначає правовідносини. Встановлюються лише ті обставини справи на які є посилання в підставах позову.
Позивач в своєму позові посилається на обставини, які вказують на помилку в його волевиявленні (ст. 229 ЦК). Зазначає, що волевиявлення було укласти договір довічного утримання, а тому не відповідало його внутрішній волі (частина 3 ст. 203 ЦК). При цьому представники позивача в судовому процесі заявляють, що Особа 2 взагалі не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. На підтвердження цього надають медичні документи та акт судово-психіатричної експертизи № __, що засвідчують про хронічний стійкий психічний розлад. Тобто, в позові Особа 2 зазначає, що усвідомлювала значення своїх дії та лише помилялась щодо істотних умов договору, а в процесі розгляду справи її представники доводять, що позивач взагалі не усвідомлювала значення своїх дій.
Суд на такі істотні порушення процесуальних норм жодним чином не реагує, а навпаки сприяє представникам позивача в доведенні непотрібних обставин. Як результат неправильного встановлення обставин справи є помилкове визначення правовідносин, що призвело до застосування судом декількох норм матеріального права, а саме норма якою безпосередньо позов обгрунтовувався – ст. 229 ЦК та норми, які були застосовані судов самовільно, без врахування підстав позову – частина 3 ст. 203, частина 1 ст. 215, ст. 225 ЦК. В своєму рішенні суд застосовуючи до даних правовідносин частину 3 ст. 203, частину 1 ст. 215, ст. 225 ЦК з одного боку та ст. 229 ЦК з іншого, робить взаємопротилежні висновки. З однієї сторони спирається на ст. 229 ЦК, за якої помилитись в істотних умовах договору може лише особа, яке є дієздатною та усвідомлює значення своїх дій, з іншого спирається на норми частини 3 ст. 203, частини 1 ст. 215 та ст. 225 ЦК, згідно яких особа неможе усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Окрім того, що судом були неправильно застосовані положення ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 та ст. 225 ЦК, при дослідженні та оцінці доказів, які свідчать про неусвідомлення позивачем своїх дій, головуючим по справі були допущені грубі порушення процесуальних норм.
Порушено ст. 143, 145 ЦПК. Для з’ясування обставин в межах даного позову не потрібно було проводити судово-психіатричну експертизу для з’ясування адекватності позивача. Сам позивач в своєму позові не ставить питання щодо тимчасового психічного розладу або іншого та не піддає сумніву той факт, що вона в момент підписання договору була в нормальному стані. Згідно ст. 145 ЦПК призначення експертизи є обов’язковим також за клопотанням хача б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи. В даному випадку виходячи з підстав позову психічний стан особи встановлювати не потрібно.
Також суд необгрунтовано відхилив моє заперечення щодо акта комісійної амбулаторної судово-психіатричної експертизи № __ від 11.05.2011 року. В своєму запереченні я звертала увагу судді на те, що експертиза проведена експертами, які прямо зацікавлені в її результаті, так як перед цим по ухвалі судді Київського районного суду, ті ж самі судові експерти вже давали своє заключення та визнали Особу 2 недієздатною. Про час проведення експертизи згадані судові експерти мене не повідомили, хоча про необхідність цього було вказано в ухвалі суду.
Мною ставилось питання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи, проведення якої я просила доручити Київському НДІ судових експертиз. Обгрунтовувала призначення повторної експертизи я тим, що матеріали справи мають досить суттєві розбіжності з висновками експертів. Наприклад виникають підозри щодо дій моєї сестри ПІБ, яка виступає представником позивача та ініцюювала порушення процедури визнання Особи 2. недієздатною. В діях представника позивача прослідковується корисливий мотив на заволодіння квартирою. Не може без вагомих причин рідна донька, яка не бачила багато років свою матір та яка приїхала до неї в гості з далеку, на третій день відвести її до психіатра на обстеження. Такі факти дають підозри вважати, що представник позивача навмисно домовляється в м. Одеса з лікарями-психіатрами, щоб останні за гроші ставили неправдиві діагнози та підроблювали медичну документацію. Доречі саме представники позивача наполегливо переконували суддю про можливість проведення даної експертизи лише в м. Одеса. Мої заперечення з цього приводу були проігноровані, а клопотання ПІБ представника позивача задоволені.
Необхідно додатково звернути увагу на той факт, що під час всього розгляду справи позивач жодного разу не з’явився в судове засідання та до поїздки в м. Одеса був цілком адекватною людиною. Дані факти засвідчують свідки, що являлись сусідами по квартирі Особи 2 та знали її багато років. Крім того в амбулаторних карточках міської поліклініки №_ та міської поліклініки № _, де мати тривалий час знаходилась під наглядом, немає жодного запису звернення до психіатра.
Суд необгрунтовано відмовив мені в призначенні повторної судово-психіатричної експертизи та на підставі сумнівної експертизи незаконно застосував положення ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 та ст. 225 ЦК й ухвалив необ’єктивне та упереджене рішення. В знак протесту на незаконні дії судді ______ПІБ мною було заявлено йому відвід та направлено скаргу до Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Підсумовуючи вищезазначене, вважаю, що в межах розгляду даної справи, з підстави яка була заявлена позивачем в позовній заяві (помилка при укладенні договору дарування), необхідно ухвалити єдине законне та обгрунтоване рішення, яким в задоволенні позову Особи 2 відмовити повністю. Проте відмова в задоволенні даного позову на згаданих в ньому підставах дає можливість законному представнику ___ повторно звернутись до суду з інших підстав, зокрема й через неусвідомлення Особою 2 значення своїх дій та неможливість ними керувати в момент вчинення правочину.
Керуючись вищевикладеним, враховуючи ст. 292, 294, 295, 296, ч. 1 п. 2 ст. 307, ст. 309 ЦПК України,
ПРОШУ:
Скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси за справою № ___ від ___ року та ухвалити нове рішення, яким у позові Особи 2 до Особи 1, третя особа: нотаріус Особа 3 про визнання договору недійсним, відмовити повністю.
ДОДАТОК:
1.Квитанція про оплату судового збору в сумі __ грн.
2.Квитанція про оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі __ грн.
3.Копії апеляційної скарги у відповідності до кількості осіб.
_______ року Особа 1